Гурткова робота

Добра справа

ІНФОРМАЦІЙНА КАРТКА КУРЕНЯ

Склад куреня:

 С Гаркуша - запорізький козак, розбійник, наводив в кінці XVIII століття жах на всю Гетьманщину та Слобідську Україну. Народився близько 1739 р. в Запорізькій Січі; займався не стільки участю в походах, скільки торгівлею з Кримом та українськими містами. Одного разу, переслідуваний польським кордоном, він позбувся всього свого майна і після того став грабувати на дорогах, переважно польських панів. Незабаром спійманий, він був відданий суду, але втік, набрав зграю і робив страшні розбої, часто будучи месником за козаків і селян. Вдруге спійманий і засуджений на вічну каторгу, Р. втік з Казані і знову з’явився на Україні. Нарешті, в 1784 р. він був схоплений в Ромнах і засланий на вічні каторжні роботи в Херсон, де, ймовірно, і помер. . ст. Кошовика: «Семен Гаркуша»

СЕМЕН ГАРКУША ( 1772 – 1784 ) (фрагмент)

«… Після одного з грабунків поляки їх спіймали та видали російському уряду, котрий засудив грабіжників на поселення в Таганрог, котрий тоді забудовувався. Тут Гаркуша мешкав один рік, а на другий утік, заманивши з собою солдата, котрий охороняв його.

В цей час, у Гаркуші виникло бажання влаштуватись так, щоб його ніхто не турбував, і разом з тим, щоби спокутувати свої гріхи: він намагається в декількох монастирях визначитись послушником, але скрізь отримував відмову, тому, що не мав змоги подати паспорта. Ця невдача і неможливість влаштуватися, знову наштовхнули його на протиправні дії. Товаришів підбирати він умів, це не так і важко – то був час коли по Полтавщині та Чернігівщині скиталось багато різного люду, котрий готовий у будь-яку хвилину налаштувати протест проти економічного паду, котрий тоді встановлювався. Чи були то селяни, які пішли від поміщиків через нестерпні умови, чи козаки, обезземелені військовою старшиною, чи то люди литовської нації, котрі вимушені були частим голодуванням покинути свій рідний край та шукати в іншій стороні кращого місця.

В той період місцем свого проживання Гаркуша обирає хутір козака Пальохи, що біля поселення Терни, Лебединського повіту. Тут він познайомився з тернівським мешканцем Романом Босенком, котрий потім майже все життя не розлучався зі своїм отаманом. Босенко у два роки, від народження, лишився без батька і до вісімнадцяти літ мешкав з матір’ю. На дев’ятнадцятому році, пішов у заробітки на донські рибні заводи та працював там протягом шести років, намагаючись заощадити копійчину та облаштуватись своїм господарством. Зібравши дещо як двадцять рублів, він купив на них коня та воза і поклавши в нього зароблену рибу, повернувся в Терни, до матері.

Не надто привітно зустрів Романа поміщик, після шестирічної самовільної відлучки і Босенко, прочувши, що неподалік мешкає Семен Гаркуша, пристав до нього.

Із Пальошиного хутора вони їздили грабувати в село Віри, там жила міщанка Девичка, у котрої розраховували знайти великі статки, але помилились. Девичка зазвичай закопувала гроші в землю, а зверху тримала тільки найнеобхідніше, для дрібних витрат, і як не намагались випитати де знаходяться гроші, Девичка їм так і не сказала. Взяли тільки тих двадцять з лишком рублів, котрі не були закопані в землю, декілька сувоїв полотна, декілька дорогих хусток – з тим і поїхали додому.

Дуже вдалою була поїздка, для компанії, до Новгород – Сіверського до тамтешнього бургомістра Івана Зимака – у нього знайшли до п’ятисот рублів, декілька цінних тарелей та срібних чарок. Повернулись на хутір, поділились добутком та прожили тут до травня місяця. У травні до Пальохи приїхали Василь Нодолянка, Микита Дурний, Клим Шугайло, Кирило Стягайло та С. Ізбараш – колишні запорожці, всі товариші Гаркуші та стали запрошувати його з компанією на грабунок в польські володіння, в Київ. Семен Гаркуша погодився і через дві доби вся компанія вирушила в дорогу.

Підійшовши до Дніпра, вони зупинились в очереті і знаходились там до п’яти діб, допоки не вдалося вкрасти дуба та перетягнути його в лозу.. Наступної ночі гурт з кіньми та возами переправились на той берег Дніпра та залишаючись осторонь села та кордонної сторожі, степами та лісами підійшли до Канева та зупинились у найближчому лісі.

Звідси Гаркуша з двома запорожцями пішли оглядати розміщення тих місць, які вони розраховували зробити напад – після огляду він вирішив, що сил, котрі є достатньо і перечекавши в лісі до настання ночі, повів своїх дванадцять товаришів, глухими вулицями у двір каневського жида Лейби Воруховича.. Тут вони знайшли до десяти осіб, всіх їх зв’язали та кинули у погріб., а Лейбу стали водити по кімнатах, вимагаючи від нього грошей. Не втримавшись, Лейба показав де тримаються його сім тисяч та золотий посуд. Відкривши скрині, Гаркуша відніс все добро до возів у ліс. Тієї ж ночі він пішов назад, до Канева, до іншого місцевого багатія, польського пана Левойтовича. Той довго не хотів віддавати грошей, але удари «барбарою» примусили і його відрахувати три тисячі червінців та винести весь золотий посуд. Після чого компанія зв’язала пана та закрила у в погребі, а сама пішла в ліс до возів та від’їхавши верст п’ятнадцять від Канева верст від Канева та поділились здобиччю. Після цього запорожці відділились та поїхали своєю дорогою, а Гаркуша зі своєю компанією повернувся на хутір до Пальохи.

Це був останній грабунок Гаркуші після втечі з Таганрогу, - через декілька днів, коли він разом з Босенком поїхали в Ромни, щоби купити харчів, він був упізнаний, козаком Осадчим котрий сидів у роменському острозі та по його вказівці Гаркуша був схоплений та переданий до суду. Суд засудив його та Босенка у виселення на вічну каторгу. По дорозі в Казань, куди в той час відсилали каторжників, Гаркуші дали двадцять п’ять ударів батогом, вирвали ніздрі та поставили три вказівних знаки: на лобі та щоках.

Живе Гаркуша в Казані, працює справно, все керівництво задоволене ним, а він, між іншим не може забути життя в Україні, інколи згадується його зимівник, Запоріжжя – тоді і без того важкий стан робиться ще тяжчим. Прожив він так рік, а на наступний не витримав, пішов – не зупинив його і страх перед конем, заплічним майстром, батогом.

Якось йому дозволили піти на базар по жебракувати, тут він і скористався зручним випадком – купив долото і таємно проніс його в казарму.. Настала ніч, всі поснули, а Гаркуша з Босенком, Змиєнком та трьома «російської нації колодниками» почали розбирати стіну – робота пішла швидко і невдовзі достатній отвір був готовий і шестеро арештантів ще задовго до світанку стали розбивати в лісі, на волі, кайдани. Гаркуші це було не вперше і він швидко розбив ланцюги на товаришах приставляючи долото до кільця, а ті, навчені ним, розбили і йому.

Дві доби вони йшли лісами без всякої їжі, а на третю набрели на хатинку, в котрій мешкав чуваш. Він дав їм пів хлібини, але така кількість тільки порушила їхній апетит але не втамувала голод. Скільки вони не просили чуваша дати ще хоч дві хлібини. Той не вівся ні на які прохання і тоді компанія вирішила силою взяти п’ять хлібин, рушницю, порох, дріб та йти далі. Через два дні вони підійшли до великої ріки на березі якої сиділо декілька рибалок-черемисів. Це була Волга, через яку їм потрібно було переправитись. Зустрічні черемиси виявились привітним народом – поділилися із втікачами харчами які були в них та переправили на інший берег. Тепер вони були на звичайному шляху втікачів-арештантів і турбуватись по їжу вже не доводилось – мешканці поселень, котрі знаходились на цьому шляху, щоб позбутись від нападу втікачів-арештантів, надавали притулок в лазнях чи інших будівлях на околицях та давали хліб, молоко та інші харчі. Арештанти заходили, їли та йшли далі, не чіпаючи господарів. В Казані, наші втікачі чули про цей само-собою встановлений договір і користались ним до самої Москви. Не доходячи до неї, росіяни відокремились і пішли своєю дорогою, а Семен Гаркуша з Босенком в Україну, тому що Змиєнко також відокремився від них.

Знову Гаркуша в Україні, знову своїми смілими грабунками наводить жах на панів, що породжує чимало переказів серед простого люду. Розповідали тоді, що його і куля не бере, що немовби під час втечі в нього стріляли, але він своїм ворожінням змушував їх летіти повз нього, або повертати назад. Також розповідали, що в нього є «злодійське зілля», «розрив – трава», котра всяке залізо розриває і варто лишень прикласти її до кайданів чи до замка, як вони розірвуться та спадуть. І багато іншого чого розповідали. Мешкав він тепер, після втечі з Казані, під селом Смілим на хуторі козака Кіндрата Бардака, то в самому Смілому (поселення роменського повіту) у смілянського сотника Тарана.»